Корпоративний блог КІНТО

В попередній частині  про таке: фондовий ринок як індикатор інституційного стану країни; Помаранчева революція як невдала спроба розірвати порочне коло екстрактивних інститутів; генезис громадянського суспільства.

Історія знає немало випадків, коли в тій чи іншій країні домінували інклюзивні інститути, країна досягала надзвичайних економічних успіхів, але з часом, з різних причин, поверталися екстрактивні інститути, і приходив занепад. Найбільш яскравий, як на мене, історичний приклад, що стався з Венеціанською республікою.

У Середньовіччі Венеція була найбільшим містом Європи. Вона контролювала практично всю середземноморську торгівлю в результаті створення інклюзивного економічного інституту «commenda». Він зробив революційний прорив в організації морської торгівлі, об’єднуючи на разових засадах різні форми капіталу у господарському товаристві.

Був створений канал для вертикальної соціальної мобільності для найбільш успішних торговців. Збільшення кола нових креативних людей привело до більшої інклюзивності політичних інститутів Венеції, більшої їх демократичності. Але громаді не вдалося на довгий час утримати політичні інститути. Поступово старі еліти стали створювати надто потужні бар’єри для входження нових акторів. З часом ерозія політичних інститутів привела до реставрації екстрактивних економічних інститутів. Так економічна велич Венеції залишилася у минулому.

В сьогоднішньому світі існує вже декілька десятків країн, сталий розвиток яких базується на позитивному зворотньому зв’язку між політичними та економічними інклюзивними інститутами. А деякі країни, як, наприклад, Велика Британія, вже четверте сторіччя поспіль демонструють переваги інклюзивної моделі організації суспільства. Тобто, існує достатня інформаційна база, як в часі, так і в просторі, відносно переліку необхідних умов для переходу від екстрактивних інститутів до інклюзивних та довготривале утримання інклюзивності.

Відповідно, висновок перший. Покрокової інструкції побудови інклюзивних інститутів досі ще не існує. Кожна країна, в кожному конкретному часі спиралась на свої унікальні обставини для уходу від екстрактивних інститутів.

Висновок другий. Все ж таки існують деякі базові передумови для того, щоб була більша імовірність успішності переходу до інклюзивності. До них можна віднести: 1) присутність певного рівня централізованого порядку, 2) наявність інститутів громадянського суспільства, 3) незалежні ЗМІ.

Спробуємо ці узагальнення переосмислити крізь призму сучасних реалій України. Щоб зрозуміти, наскільки ми потенційно близькі до бажаних трансформаційних змін.

Найбільший прорив стався у сфері ЗМІ. Сучасні інформаційні та комунікаційні технології дозволяють створити принципово нові підходи до організації інформаційного контенту та його використання. Соціальні мережі вже є непідконтрольним владі каналом миттєвого розповсюдження новин та формування суспільної думки. Суспільні процеси стають все більш прозорими та підконтрольними з боку інститутів громадянського суспільства.

Цифрова революція практично створює технологічний базис для розвитку інклюзивних інститутів. Зростає інформаційна прозорість, підсилюється соціальними мережами стабільність інститутів громадянського суспільства, кількісно збільшується та якісно змінюється креативний клас. Всі ці загальносвітові тенденції збільшують трансформаційний потенціал України.

В наступній частині про таке: суспільство має вірити у силу самоорганізації; проблеми багатовекторності; системна інтоксикація російськими екстрактивними інститутами; пам’ятник від вдячних українців.

В попередній частині  про таке: реформи як заморський продукт; зовнішня спроба втискування інклюзивних інститутів; відсутність суспільної підтримки реформ.

Національний фондовий ринок завжди є найбільш комплексним індикатором інституційного стану країни. Чим більше частка екстрактивних інститутів, тим менше захищені майнові права, тим більше дисконтуються інвесторами національні активи відносно світових аналогів в інклюзивних економіках.

Слід підкреслити, що фондові індекси не є лінійною функцією від стану речей, в них закладаються певні позитивні чи негативні очікування. Так, бурхливий розвиток фондового ринку в 90-х базувався саме на позитивних очікуваннях серед міжнародних інвесторів, відносно досить швидкого переходу України до табору країн з інклюзивними інститутами. Але, як тільки вони зрозуміли, що ситуація розгортається в протилежний бік — до олігархізації та максимального посилення екстрактивних інститутів, Україна надовго зникла з їх  пріоритетів.

Помаранчева революція була черговою спробою вирватися з порочного кола екстрактивних інститутів. Революційні події надихнули багатьох на позитивні зміни. Українські фондові індекси зростали та давали сигнали, що міжнародна інвестиційна спільнота змінила очікування на позитив.

На жаль, революційним поривом активної частини населення не вдалося зламати існуючі інститути. На то були свої обставини.

По-перше, приватизація «по-сімейному» базових галузей економіки дозволила нагромадити величезні ресурси для захисту владних еліт. Підкуп виборців та політичні репресії ставали все більш розповсюдженими явищами. Екстрактивна вертикаль влади здавалась все більш незламною, як влади, так і для значної частини населення.

По-друге, громадянське суспільство перебувало тільки в стадії дозрівання. Воно вже було спроможне змінити владу, але не здатне  було осмислити, що це тільки початок процесу. Набагато складніше владу утримати та створити нові інститути.

З позиції сьогоднішнього дня можна сказати, що Помаранчева революція закінчилась інавгурацією нового президента. По факту, можна констатувати, що вона перетворилась в банальний переворот, коли екстрактивні інститути перейшли під контроль дещо структурно зміненої групи осіб. Хоча, на деякий час, сила екстрактивності була понижена.

З приходом Януковича все прийшло до свого логічного пункту розвитку – безмежна жадібність та нахабство творили «зразкову» екстрактивність і, як наслідок, творилась чергова політична нестабільність. На нас чекала «Революція Гідності» та черговий етап генезису громадянського суспільства в Україні.

В наступній частині про таке: як економічна велич Венеції залишилась у минулому; передумови успішності переходу до інклюзивності; як цифрова революція збільшує трансформаційний потенціал України.

В попередній частині  про таке: втрата історичного шанса України в 90-х; перемога екстрактивних інститутів над інклюзивними; тяжба Пінчук-Коломойський як ілюстрація до історії про те, з «чого зроблений олігарх».

Основною особливістю 90-х було те, що інституційні реформи сприймалися як заморський продукт. Їх призначення було малорозумілим не тільки пересічними громадянами, але й більшості урядовців та парламентаріїв. Міжнародні фінансові організації з великими зусиллями проштовхували необхідні рішення в уряді та парламенті. Допомагала вирішенню питань тільки економічна скрута, яка дозволяла Світовому Банку тримати процеси реформування на короткому ланцюгу. Він розробляв план реформ з поквартальною розбивкою, а МВФ щоквартально виділяв черговий транш кредитної допомоги, тільки за умов виконання всіх реформаторських пунктів за попередній квартал. Якщо якийсь пункт не виконувався, затримувався черговий транш, відповідно затримувалися виплати бюджетникам та пенсіонерам. Президент тупав ногами, чиновники та депутати виправлялись, реформи рухались далі.

Таким чином, проходила перша спроба втискування інклюзивних інститутів наперекір екстрактивній суті існуючої влади. В суспільстві ще не існувало необхідних страт бенефіціаріїв, які б свідомо розуміли необхідність інституціональних змін та й, відповідно, вміли б захистити їх від реваншистських намірів еліт. Як тільки покращилась експортна кон’юнктура та збільшились бюджетні доходи, реформи були зупинені, як і тісна співпраця з міжнародними організаціями.

Реформаторські зусилля 90-х не пропали дарма. Завдяки їм став швидко розвиватися малий та середній бізнес, збільшились доходи населення, став кількісно зростати середній клас. З’явилася та розширилась прошарки людей, для яких розвиток інклюзивних інститутів став потребою для їх економічного виживання або самореалізації.

Саме ці люди стали бікфордовим шнуром для помаранчевих подій, коли вперше на пострадянських територіях самоорганізація населення змінила політичні еліти. Так, вони не змогли надовго утримати результати перемоги, але отримали неоціненний досвід для подальшого розвитку громадянського суспільства.

В наступній частині про таке: фондовий ринок як індикатор інституційного стану країни; Помаранчева революція як невдала спроба розірвати порочне коло екстрактивних інститутів; генезис громадянського суспільства.