Корпоративний блог КІНТО

Не можеш пити – не муч горло

(Народна мудрість, яку цитує Вєрка Сєрдючка)

Не можеш писати, не пиши

Не можеш не писати – пиши

(Народна мудрість, яку поділяю і я)

Ви помітили, що за сила-силенна інформаційного флуду з’явилася під час фінансової кризи у світових та вітчизняних медіа?

Інформація, яка раніше могла розповсюджуватися лише через недолугі розмови фінансових квазі-аналітиків та їх перекази у виконанні домогосподарок, сьогодні все частіше друкується у шпігелі поважних видань.

Говорити про помилки медійників не варто – вони не винні, тому що сфера фінансової аналітики та прогностики потребує глибоких і системних знань.

Не всі ними володіють, і це не дивно.

Дивує інше: чому люди, які відверто не мають морального права коментувати драматизм сучасного моменту, роблять собі паблісіті, стрибаючи з прес-конференції на круглий стіл, з ефіру на ток-шоу?

Як наслідок, інформаційна складова нашої фінансової кризи виявилася на порядок руйнівнішою для соціуму, ніж реальні трансформації в фінансовій системі, що спричинені кризою.

Ви можете закинути мені, що сьогодні модно писати блоги і спостерігати за тим, скільки коментів на них з’являється щодня. Упереджую:  я не піжон і не мазохіст. І чудово обходився без кулеметних стрічок анонімного бруду.

Не відношуся я й до наївних керівників, які захворіли на манію величі, втратили відчуття реальності і не розуміють, що маючи більше ста підлеглих, можна з легкістю отримати мінімум сто позитивних коментів на свої блоги протягом максимум п’яти хвилин…

Тоді чому?

Я приєднався до когорти шанувальників блогової культури з кількох причин.

Причина перша

Мені справді є що сказати. Думаю, мій досвід та послужний список, яким я пишаюся, важко заперечити. Більше того, я маю моральне право говорити. Це дуже важливо – мати моральне право. Це гарантія того, що своїми висловлюваннями ти не нашкодиш.

Коли із зали Страшного Суду вийшли двоє – письменник, автор багатьох бестселерів, і серійний убивця, виявилося, що перший за вироком отримав тисячу років лизання розпеченої сковорідки, а другий – лише сто років пекла. Письменник був у розпачі, мовляв, за що такі муки, адже він не згубив жодної душі. Убивця лише знизав плечима: «Нічого дивного, вбивати я вчився на твоїх книжках…».

Причина друга

Мені не просто є що сказати. Мені цікаво почути відповідь. Навіть злі анонімні висловлювання тих, хто читатиме мої роздуми, мають для мене виключне пізнавальне значення. Я буду відповідати всім! Повірте, чим вище піднімаєшся соціальними сходами, тим складніше відчувати життя в усьому його різномаїтті.

Чим більше свободи прагнеш, піднімаючись угору, тим у більшу залежність від обставин та ситуацій потрапляєш. Я докладаю максимум зусиль до оптимізації «вилки» влади та свободи. Але не завжди це виходить успішно, часом «вилка» боляче ранить. Так, вада будь-якого керівника високого рівня - це погляд на світ через тоноване скло персонального автомобіля.

До речі, в житті не бачив більш хамської реклами, що не так давно з’явилася на бігбордах та лайтбоксах у Києві: тоноване скло дорогої машини, зелене поле, на якому дівчина замахнулася ключкою для гри в гольф, пихатість господаря авто,  штучна пафосність.

Відразу народилися теми для дослідження: «Окремі види реклами як квінтесенція вітчизняного жлобства». Або: «Реклама товарів і послуг VIP-класу як чинник формування протестної суспільної групи»…

Дуже вчасний рекламний креатив –  коли під банками стоять черги людей, намагаючись у відчаї забрати звідти здевальвовані гривні.

Причина третя

«КІНТО» святкує 17 років. У блогах я розповім історію своєї компанії, яка нерозривно пов’язана з історією країни, що народжувалася на попелі Радянського колосса.

Моя самоідентифікація з Україною та її мовою відбулася на самому початку 90-х, коли я на рік поїхав за океан, до США. Парадокс, але потрапивши до країни іммігрантів, що наче Хронос з’їдає національні відмінності, у 1991 році я повернувся додому українцем.

За це я й досі вдячний американцям. Той, хто свідомо може згадати перипетії перших років Незалежної України, зрозуміє, чому так важливо їх пам’ятати та аналізувати саме зараз. Справа в тому, що ми пережили багато криз, і ця, до якої ми прийшли більш-менш заможними, порівняно з початком 90-х, відрізняється хіба що нашим ставленням до факту збідніння. Ми вже звикли жити непогано, і відмова від комфорту, як кропива, шмагає наше самолюбство.

Як і всі люди, я маю право на помилки. Як і решта, маю право на їх виправлення. А сьогодні, як ніколи раніше, я відчуваю потребу висловитися і хочу бути почутим.