Корпоративний блог КІНТО

В попередній частині  про таке: чому нації занепадають; екстрактивні та інклюзивні державні інститути; творча деструкція як гарантія стійкого процвітання; 25 років неуспішних трансформаційних спроб.

На початку 90-х ми отримали історичний шанс. У нас почали створюватися політичні інклюзивні інститути, які під тиском міжнародних фінансових організацій почали творити інклюзивні економічні інститути – корпоратизація та масова приватизація, фондовий ринок, податкові преференції для малого та середнього бізнесу, поліпшувалась ситуація з захистом прав власності. Але другий термін президента Кучми співпав з суттєвим поліпшенням кон’юнктури на сировинних ринках характерних для  українського експорту. Збільшення доходів від експорту дозволило керівництву країни відмовитися від кредитів МВФ, а згодом, і від програм Світового Банку по впровадженню інклюзивних інститутів. Країна, на жаль, розвернулася до «абсолютизації» економічної, а згодом і політичної влади, обмеженим колом осіб.

Масова приватизація передбачала «ваучерний» перерозподіл  до 70% майна підприємств, котрі підлягали приватизації. Але насправді, фактично населенню передали на ваучери лише 1/20 перебачуваного майна. Решта, тобто левова частка, була кулуарно розподілена серед обмеженого кола осіб, по-сімейному. Матеріали лондонської тяжби Пінчука та Коломойського наглядно демонструють весь цинізм та брутальність учасників процесу. Процитую тільки декілька заперечень Коломойського в Королівському суді Лондона:
— «рішення по великій приватизації приймалися особисто Кучмою виключно в інтересах Пінчука»;
— «приватизація будь-якого великого об’єкта завжди була корупційною. А, отже, має місце умисне нанесення державі збитків в особливо великих розмірах групою Кучми-Пінчука»;
— «нинішні гроші Кучми Л.Д. і його протеже Пінчука В.М. мають безперечне кримінальне (корупційне) походження, а тому підлягають тотальному арешту»;
— «Пінчук В.М. незмінно тим чи іншим способом вимагав частки у великих приватизованих об’єктах у своїх ситуативних партнерів або змушував їх брати участь у приватизації тільки на його умовах».

За таких умов народжувалися українські олігархи, які на довгі роки стали домінантою при формуванні існуючих в країні політичних та економічних інститутів.

Олігархізація та монополізація привели до практично повної реставрації екстрактивних інститутів. Влада перетворилась в єдине джерело надприбутків та перерозподілу національного багатства на користь «обраних».

Олігарх-депутат, олігарх-міністр, олігарх-президент стали звичайним явищем національних політичних реалій.

В наступній частині про таке: реформи як заморський продукт; зовнішня спроба втискування інклюзивних інститутів; відсутність суспільної підтримки реформ.

В попередній частині йшлося про таке: зовнішні ознаки успішності країн; продуктивність суспільної довіри; кореляція понять «довіри» та «успішності»; податкова система як індикатор відносин довіри в суспільстві.

Вже декілька сторіч, а особливо починаючи від Адама Сміта, питання творення багатства  народів були у постійному фокусі всіх видатних економістів. За цей час створено достатньо теорій, в яких обґрунтовується залежність успішності чи неуспішності країни від географічного положення чи кліматичних умов. Або навпаки, від культурно-релігійних традицій чи освітнього рівня населення. Для даного тексту я використаю ідеї та термінологію всесвітньо-відомих вчених Д.Аджемоглу та Д.Робінсона, авторів бестселера «Чому нації занепадають» (рекомендую всім прочитати). Вони розробили теорію функціонування екстрактивних та інклюзивних економічних і політичних інститутів. На їх думку ключове значення для процвітання чи занепаду нації мають інститути, все інше — похідне.

Відповідно до їх теорії, політичні інститути первинні, вони визначають, хто володіє владою в суспільстві, та в яких цілях ця влада використовується. Якщо влада зосереджена вузьким колом та необмежена, то вона базується на так званих екстрактивних політичних і похідних від них економічних інститутах. Таким чином, функцією влади є отримування великих прибутків за рахунок решти суспільства.

Так звані інклюзивні політичні інститути передбачають плюралістичний спосіб розподілу політичної влади та певну централізацію, щоб гарантувати верховенство права та діяльність інклюзивних економічних інститутів. Саме вони підтримують права власності, створюють рівне ігрове поле, заохочують до інвестування в нові технології й знання.

Стійкий економічний розвиток можливий тільки при постійних творчих деструкціях, тобто постійних інноваційних змінах в економіці та  за відповідної дестабілізації існуючих владних сил в політиці. Для інклюзивних інститутів творча деструкція – це завжди політична турбулентність, яка вимагає відповідних інституційних змін через демократичні процеси. Але це єдина гарантія стійкого процвітання.

Натомість, для еліт, що утримують екстрактивні інститути, творча деструкція сприймається, в першу чергу, як можливість втратити владу. А це ризик залишитися без уже звичних надприбутків. Відповідно, вони всі свої накопичені економічні та політичні ресурси направляють на заходи, що унеможливлюють творчу деструкцію, інновації та, зрештою, розвиток. Суспільство під таким керівництвом прямує до деградації та політичної нестабільності.

Одним із яскравих прикладів «процвітання» екстрактивних інститутів є Російська Федерація. Вся її зовнішня агресивна політика є лише намаганнями правлячої верхівки утриматися будь за що при владі. Без змін у політичній парадигмі країна приречена на стагнацію та руйнацію. Питання стосується лише часу: як швидко відбуватимуться процеси.

Тепер щодо України. Тут є і погана, і добра «новина». Погана в тому, що Україна залишається типовим прикладом існування порочного кола політичних та економічних екстрактивних інститутів. Добра в тому, що ми вже 25 років робимо спроби перейти від екстрактивних до інклюзивних інститутів, і вся кривавість останніх трьох років тільки свідчить, про те, що ми як ніколи близькі до бажаного результату.

В наступній частині про таке: втрата історичного шансу України в 90-х; перемога екстрактивних інститутів над інклюзивними; тяжба Пінчук-Коломойський як ілюстрація до історії про те, з «чого зроблений олігарх».

За рік до кривавих подій на Майдані, в січні 2013 року я спробував з фінансово-філософських позицій поділитися на сторінках сайту думками про тенденції суспільно-політичної деградації та професійними рекомендаціями як нам розірвати зачароване коло “неуспішності”, до якого потрапила Україна.

Пройшло три драматичніших та емоційно забарвлених роки нашої сучасної історії. Настав час осмислити траєкторію руху країни: де ми є, куди та як швидко рухаємось, чи вдалось нам нарешті вистрибнути за межі зачарованого кола.

Сучасна історія дає багато прикладів успішних та неуспішних країн. Є вдосталь прикладів, коли країни з неуспішних перетворюються на успішні. Випадків, коли країни занепадають і навіть зникають з політичної карти світу, теж досить багато. Чим же можна охарактеризувати омріяну “успішність”?

Існує надзвичайна кількість підходів до оцінки успішності країн, але все ж таки найбільш зовні вражаючою ознакою є ступінь взаємної довіри суспільства.

Декілька сторіч розвитку капіталізму беззаперечно продемонстрували продуктивність чесних відносин, що будуються на взаємній довірі. Сучасне математичне бізнес-моделювання однозначно свідчить про більш високу вигідність чесної співпраці з партнерами на відміну від ошуканства. Останнє може інколи дати короткотривалий надприбуток, та потім неминуче призведе до гарантованого занепаду бізнесу в майбутньому.

Високий рівень взаємної довіри суттєво знижує рівень транзакційних витрат суспільства, скорочує інфраструктуру, котра має забезпечувати нагляд та контроль за чесністю контрагентів. Тобто, з одного боку, йде здешевлення державного апарату, а з іншого, спрощуються інноваційні процеси,  прискорюється поява та реалізація нових технологічних рішень.

Одним із найбільш переконливих прикладів суспільної ефективності довіри є системи оподаткування в успішних країнах. Кожна з цих країн має свої історично-культурні та національні особливості формування податкової системи. Але спільне для них є наступне.

Перше. Кожен платник податків повинен мати відчуття, а ще краще, переконання, що він разом з переважною більшістю співгромадян сумлінно сплачує податки. Тобто, таким чином він поліпшує загальні умови проживання в країні.

Друге. Платники податків мають бути певні, що бюджетні кошти акумулюються виключно в інтересах суспільства, а їх використання перебуває під професійним управлінням менеджерів від держави та територіальних громад. Що активний громадський контроль діє на пониження корупціогенності бюрократії.

Третє. Кожен громадянин має бути переконаним, що несплата податків – це злочин. Злочинця буде покарано за будь-яких умов, не зважаючи на статус та імунітети.

Треба розуміти, що ступінь взаємної довіри суспільства є все ж таки досить помітною прикметою успішності, але похідною від більш глибинних процесів та діяльності певних економічних та політичних інститутів. 

Далі буде